Рейтинг користувача: 0 / 5

Тривожно, неспокійно в Україні,

І серце від подій нових болить

За смерть пекельну, київські руїни,

За втрати непоправні кожну мить…

Фаїна Приймачик

Я - Вікторія Ольхова. Живу в найдивовижнішій країні, яка зачаровує красою парків та алей, величною історичною спадщиною та неординарним сьогоденням. Одного разу мені запропонувала подруга подумки переїхати жити в іншу країну. Я, довго не вагаючись, відповіла, що моя країна – Україна і я її ні за що не проміняю, бо тут моя родина, тут моя матуся, тут моє коріння.

Як же боляче усвідомлювати, що на мирну країну зазіхнув ворог. Віроломний, злий, підступний. Але зло не довговічне, воно зникне, зжираючи себе і всіх тих, хто його породив. А ми не будемо насолоджуватися його болем, а будемо співчувати.

Сьогодні вирішила опитати своїх друзів та викладачів, як вони ставляться до подій сьогодення.

Отож, спочатку сформулювала запитання:

«Які почуття Вас переповнюють і які думки вирують у голові при усвідомленні того, що в Україні – війна?»

Далі, озброююсь зошитом і ручкою, дочікуюсь перерви і – до роботи.

Усі, до кого я підходила, відразу ставали серйозними і жарти, які до цього лунали, відразу зникали. Хто відповідав, а хто просто мовчки стискав кулаки. Але у кожного в очах були біль та смуток.

Ось у що вилилось моє інтерв’ю…

Жданова Іоланта, учениця групи № 22:

- Я дуже боляче переживаю втрату людей. Кожен день когось із солдатів або ранять, або вбивають на війні. Чому? За що? Вчора знову включила телевізор – змін нема. Там кругом чигає смерть…

Страшно…

Микола Васильович, директор нашого закладу:

- Війна… Я ніколи не думав, що таке буде у мирній країні. Дуже страшно усвідомлювати, що гине цвіт нації; люди, котрі свідомо жертвують життям заради свободи, миру.

Там, на передовій, воюють і учні нашого Центру. Я часто з ними спілкуюся і ніхто не хоче, щоб цей хижак розтерзав нашу неньку-Україну.

Вони свідомі того, що захищають не лише теперішнє, а й майбутнє наших дітей.

Ось підійшли до мене троє друзів Сашко, Вадім та Сашко – учні 21 групи. Їх відповідь скоріше нагадувала бурю, вибух емоцій:

- Ми – українці. І якщо потрібно буде, то підемо воювати!!! Хто захистить рідну землю, як не ми.

Вони із задоволенням та з усмішкою почали наспівувати пісеньку про те, який поганий дядько Путін. І так смачно це у них виходило, хоча і тихо, щоб не почули вчителі.

Аж ось і Юрій Вікторович, вчитель історії, вийшов із кабінету. На моє запитання відповів відразу:

- Це нова сторінка в історії нашої незалежної України. Ми завжди будемо пам’ятати, якою неймовірною ціною дістається  нам перемога над жорстоким ворогом.

Пам’ять вічна!

Після опитування я задумливо пішла на урок української літератури. Сьогодні тема уроку в групі № 21: М. Старицький «Оборона Буші»

З кожною хвилиною, з кожним словом Тетяни Василівни ми ставали все серйознішими.

Мила, тендітна дівчина Мар’яна разом з польським шляхтичем Антосем, об’єднавшись у любові до України та великому коханні один до одного, підривають себе і тим самим фортецю, щоб вона не дісталася ворогам – полякам.

У творі змальовано події 17 століття. Але роки тут ні до чого, коли мова йде про волелюбність, любов людини до України та про вічне кохання.

Урок наш закінчується міні-інтерв’ю, де кожен висловив свої думки одним словом.

Любов, добро, відданість, жорстокість, патріотизм, віра, надія, згуртованість, смерть, сльози, зрада… ПЕРЕМОГА.

Так, ключове слово у моєму інтерв’ю – ПЕРЕМОГА. Перемога у нашій свідомості та перемога над лютим ворогом. І наша Україна, нарешті, стане дійсно вільною, незалежною державою.

Наперекір всім ворогам!!!

• Попередня
• Наступна